Руда корова
Параша відкривається однією з найзагадковіших заповідей Тори, законом про пару адуму (руду корову). Її попіл, змішаний зі свіжою водою, очищає людину, яка стала нечистою через дотик до смерті, повертаючи її до табору і його святості. Та в разючому парадоксі саме ті, хто готує й кропить цю очисну воду, самі стають нечистими в процесі. Тора називає це хок, статут, чия причина лежить поза повним людським осягненням, запрошуючи довіритися Богові навіть там, де розуміння вичерпується. Це доречні ворота до параші, сповненої таємниці життя, смерті й Божої волі.
Вода і втрата
Маріам, пророчиця й сестра Мойсея і Аарона, помирає в Кадеші, і одразу народ опиняється без води. Вони гірко сваряться, і Бог велить Мойсеєві промовити до скелі, щоб вона дала воду перед усією громадою. Натомість, у мить гніву, Мойсей двічі б'є по скелі, і хоч вода бурхливо тече, Бог каже йому й Ааронові, що оскільки вони не освятили Його перед народом, вони не введуть Ізраїль до Землі. Подорож несе народ далі до гори Гор, де Аарон помирає, а його син Елеазар бере священницькі шати замість нього. Увесь Ізраїль оплакує Аарона тридцять днів, сумуючи за лагідним миротворцем, який вів їх від самого Єгипту.
Змії і пісня
Шукаючи найпрямішого шляху, Ізраїль просить у царя Едому безпечного проходу, але той відмовляє й виходить проти них, змушуючи до довгого обходу. Коли ханаанський цар Арада нападає й бере полонених, народ дає обітницю Богові й здобуває вирішальну перемогу. Та труднощі дороги виснажують їх, і вони говорять проти Бога і проти Мойсея, нарікаючи на манну й брак води. У відповідь у табір приходять отруйні змії, а після того, як народ кається, Бог велить Мойсеєві виготовити мідного змія й поставити його на жердині, щоб усі, хто підводить погляд до нього й до Небес, зцілилися. Відновлені, люди мандрують далі, співаючи радісну Пісню про криницю, дякуючи Богові за воду, що підтримує їх.
Царі аморреїв
Коли Ізраїль просувається до Йордану, вони просять мирного проходу через землю Сигона, царя аморреїв, але той збирає своє військо й нападає. Ізраїль перемагає його й заволодіває його територією, потім повертається проти Ога, велетенського царя Башану, який теж падає перед ними. Ці подвійні перемоги віддають східні землі під владу Ізраїля й сповнюють навколишні народи жахом. Параша спиняється, коли народ отаборюється на рівнинах Моаву, за Йорданом навпроти Єрихона, готовий на порозі Обітованої землі.
Заклик Валака
Спостерігаючи все це, Валак, син Ціппора, цар Моаву, охоплений страхом перед величезним народом на своєму кордоні. Переконаний, що не здолає Ізраїль мечем, він посилає гінців найняти Валаама, сина Беора, славетного чужоземного пророка, щоб той прийшов і прокляв їх. Бог застерігає Валаама не йти, потім дозволяє йому за умови, що той говоритиме лише слова Бога, і Валаам вирушає. Дорогою ангел Бога з оголеним мечем заступає путь, видимий лише ослиці Валаама, яка звертає вбік і нарешті спиняється й голосно промовляє на знак протесту. Бог відкриває очі Валаама, щоб той побачив ангела, і йому ще раз кажуть не говорити нічого, крім слів, вкладених у його вуста.
Прокляття, обернуті на благословення
Валак приводить Валаама на три високі місця, що височіють над табором Ізраїля, будуючи жертовники й приносячи жертви, певний, що звідти прокляття нарешті прийде. Але щоразу, коли Валаам розтуляє вуста, замість прокляття, за яке Валак заплатив, ллється благословення. Він вихваляє народ, що живе безпечно й окремо, незліченний, як порох, і промовляє слова, які євреї досі проказують щоранку: «Ма тову огалеха Яаков», які добрі намети твої, Якове. Дивлячись у майбутнє, він провіщає зорю, що сходить від Якова, і берло від Ізраїля, видіння тривкої долі народу. Валак, розлючений тим, що його задум приніс саму хвалу, відсилає Валаама з порожніми руками.
Гріх у Пеорі
Небезпека, якої Валак не зміг досягти ззовні, невдовзі приходить зсередини. Чоловіків Ізраїля вабить до жінок Моаву й Мідіяну, вони пристають до поклоніння ідолові Ваал-Пеору, і в таборі спалахує спустошлива пошесть. Поки криза лютує, ізраїльський князь відкрито приводить мідіянітянку перед очі Мойсея й народу, що плаче. Пінхас, син Елеазара, підводиться, бере списа й одним рішучим учинком ревності за Бога спиняє пошесть, хоч перед тим загинуло двадцять чотири тисячі. Параша завершується цією гнітючою нотою, а винагороду для Пінхаса відкладено до наступного читання.